Кочеток в роки ВОВ

У перші дні війни більше 350 чоловік з Кочетка  пішли захищати   Батьківщину. Половина з них не повернулась додому.  120 сімей одержали похоронки.

    Німецька окупація почалась 31 жовтня 1941 року. Частини радянських військ вже відступали вбрід через Донець на Башкирівку, бо головна дорога була зайнята німцями. В приміщенні сільської ради розмістилась комендатура, до якої почали водити всіх підозрілих на допити і розстріл.

     Лозовий Олександр, підліток, бачив, як уранці зі сторони Чугуїва рухався загін радянських військ. Хлопчик знав, що з боку Тетлеги наступають вороги і головна дорога на Печеніги вже перекрита. Попереду йшов командир, якому хлопець і показав, де вбрід можна перейти Донець, щоб уникнути зіткнення з ворогом. І, дійсно, наші бійці спустились до річки і успішно перейшли до Башкирівки, де повинні були закріпитись. Олександру на все життя запам’яталось вольове, мужнє, зосереджене обличчя комісара з револьвером в руці.

      Захопивши Кочеток, німецьке командування видало наказ: населенню категорично заборонялось пускати на нічліг людей, що проходять через село; хто видасть партизан, або партизанські склади – одержить в нагороду від німецького командування 2 га землі, або 1 000 карбованців. А через два дні об’явили всім мешканцям знести у вказане місце по два відра картоплі, яйця, буряки і інші продукти. Вступивши в Кочеток, фашисти почали знущатись з людей. Виганяли на роботу всіх від 13 по 75 років, вбивали за найменшу неповинність. Гнали на роботу вдень і вночі, очищали від бруду і снігу дороги, білили квартири, різали дрова, мили підлоги, прали білизну.

У лютому 1942 р карателі повісили багатьох людей. Мешканка Самоліна Людмила Іванівна, якій було 12 років, на власні очі бачила кількох повішених на стовпах біля комендатури ( вул. Жовтнева, 18). Взимку 1942 року в комендатуру (вона була влаштована в будинку сучасної сільради) були подані списки комсомольців і активістів, після чого почались розстріли. Під нього потрапила і мешканка вулиці Жовтнева Гаврилова Анна Павлівна. «Перед приходом німців, - згадувала вона, - мене викликав голова сільради Тугусов П. П. і сказав, щоб я зберегла червоний прапор сільради. Я його сховала з надією повернути після перемоги, була ж така надія. Та хтось із сусідів доніс у комендатуру, почався обшук, прапор знайшли, і почалися тортури. Не думала вже, що залишусь живою. Та спасибі перекладачу, нашому сусіду Гроту Олексію Миколайовичу. Я бачила, як він німецькою мовою доводив, що я не ворог Німеччини, що в мене маленькі діти і інше. Це просто щастя, що мене відпустили. А втой же день бачила, як німці вбили хлопчика і старого діда, що сиділи на підводі, просто ні за що. Натерпілись ми в часи окупації! У селищі перебували полонені, які працювали на мосту, в конюшнях, різали дрова, носили воду на кухню. Вони голодні, напівроздягнені. Годували їх зіпсованими овочами, висівками. Люди ледве рухались, не могли працювати. За це їх німці били жорстоко, до смерті».

     За період окупації з листопада 1941р по серпень 1943 р було знищено 307 чоловік (тут були не тільки кочетокці , а й люди з інших місць, ті що переходили через Кочеток і викликали підозру у німців). Тільки під лісом у яру (біля колишньої конюшні) німці розстріляли 82 чоловіки. 12 – річна Люда Самоліна власними очима бачила, як на узліссі за Кампличкою німець з поліцаєм розстріляли двох молодих жінок, що йшли з П’ятницького (пізніше дізнались, що це були вчителька і акушерка). Люда була з мамою, вони рвали молоді зелені гілочки для корови, бо вона здихала – німці погодували своїми кіньми сіно. Мама боялася, щоб нас німці не помітили, тому ми тихо лежали за кущиком і бачили, як ці нелюди знімали з жінок одежу, яку потім носила поліцаєва дружина. Бачила Люда і як висіли на їх вулиці, прямо перед комендатурою повішені люди, як страшно було дивитись на них, присипаних снігом. Ось що пережили і дорослі, і діти. Ці жахи час від часу приходять живими до пам’яті.

     У яру за кампличкою було розстріляно більше 80 чоловік. Про це свідчить мешканець Кочетка Коробченко І.І. (перевулок Гагаріна).

      Умови життя окупованого населення були жахливими. Їли жолуді, мерзлу і гнилу картоплю, конину, пухли і вмирали з голоду. 

     Органи влади складались зі старости. Старостою був призначений Гордієнко О., який з деякими поліцаями виконував накази фашистів. Його замісник був Спаскін, також був рахівник, писар, інспектор поліції і поліцейські, які були дуже жорстокими до людей. Особливо погано ставились до сімей військовослужбовців. Були факти, коли за доносами виселялися із селища, вмовити старосту не виганяти не вдавалося, він загрожував арештом. Наводимо деякі рядки із записів мешканця, вул. Першотравневої Герасимюка В. Ф.: «Помічником старости був Спаскін (чи Спаський), засуджений під час радянської влади. Він був надзвичайно жорстоким. Вигнав до Німеччини більше 20 молодих людей, де були і підлітки. Зібрав загін поліцаїв, і кожного підозрілого водили в комендатуру. Добре відгукувались люди про перекладача, учительку Пелашевську Н. І., що допомагала людям. Тому її  не розстріляли наші, як визволили Кочеток, а поліцаїв розстріляли, старосту зіслали на 25 років».

     «Пам’ятаю полонених радянських солдат, вони пиляли дуби і на підводах відвозили в Чугуїв на станцію. Голодні солдати не могли вивезти ці підводи на величезну гору, багатьох пристрілювали німці на місці».

     «По Кочетку були вивішені об’яви, щоб виявляли партизанів, за кожного давали 200 кг муки, 1 гектар землі назавжди”.

     «Я знаю, що в яру вбили цілу сім’ю циганів, дівчину – партизанку, медсестру, вчительку»…

     Безумовно, встановити важко імена убитих, повішених. Є тільки окреми імена в державному архиві:

Розстріляні:

1. Бережок Іван Іванович.

2. Фурсов Гаврило.

3. Суханов.

4. Жемч.

Повішені:

1. Коробченко Н.

2. Лівенцев Василь Петрович.

3. Пирусов Павло.

     «9 лютого 1943 року з раннього ранку німці заметушились, стали поспішно збиратись і їхати в бік Чугуїва. Вночі 9.02.1943р. всіх мешканців вигнали чистити дорогу і витягати зі снігу машини. У машинах вони везли з собою вбитих і поранених. 10 лютого вранці зірвали місток через Тетлежку і відступили, а 10 ввечері в Кочеток вступили частини Воронезького фронту. Місцеві жителі вночі допомогли переправити машини через зруйнований міст. Його відновили за 2-3 години, та через місяць і 12 днів наші війська знову відступили за Дінець, і Кочеток знову був окупований. Коли цей раз німці наступали, Кочеток був дуже зруйнований, бо фашистські бомбардувальники безперервно скидали бомби на селище. Зруйновано було кілька будинків, лісний технікум, вбито й поранено багато мирних жителів.

     Оборону під Кочетком займали частини 121 – го гвардійського стрілкового полку. Тут і велись важкі бої. Лінія оборони встановлена Базаліївка – Коробочкино – Клугіно – Башкирівка – Малинівка з командним пунктом біля Лебежого (хутір Ніколаївка).

      5 квітня був виданий фашистами наказ про евакуацію всього населення Кочетка в сусіднє село Тетлегу, а самі зайняли оборону по правому високому північному березі, розмістивши багато воєнної техніки. Хто не виконував наказ залишати Кочеток, вбивали на місці. Так розстріляли дідуся Барабаша на вул. Чугуївській. Кочеток обстрілювався з боку Башкирівки радянськими частинами, і Кочеток ще більше руйнувався.

«Коли німці окупували Кочеток вдруге, забрали 90 коней, 75 коров, 200 овець, 180 вуликів, понад 100 свиней».

6.08.1946 р.           Секретар Косолапова

Людей гнали, як скотину під гвинтівками, голодних, роздягнених. Люди не встигали взяти головне, ледве встигнувши закопати в ями деякі речі, швейні машини, посуд. Розташували їх у хатах в Тетлезі по 10 – 15 сімей в одній сім’ї. Людей їли воші, поширювалися хвороби. У Тетлезі була розташована німецька комендатура. Комендантом був молодий німець, який добре знав російську мову і добре поводився з населенням. Коли перебувала облава на корів, він попереджав людей, і вони відводили худобу далеко в ліс. Пораненим дітям давав допомогу, допомагав продуктами, хоча дуже остерігався своїх солдат. (Цей офіцер відвідував Тетлегу через 58 років після війни, і люди підтвердили його гуманність). Але кочетокці в Тетлезі затримались недовго. Дехто вночі пробирався у свої льохи, де залишилась якась їжа, дехто діставав тут кулю в голову. Так піймали Олю Коренєву, три дні тримали, як партизанку, потім примусили копати окопи над Дінцем, куди наші посилали снаряди. І врешті, вона переконала, що вона приходила додому за харчами.

     А друга дівчина Галя прийшла з Тетлеги до мами (це родичі Тані Попової з Москви. Війна їх застала у гостях). Маму Галі залишили німці на кухні. Коли дівчина наближалась до кухні, побачила маму (це зараз садиба Мовчан О.І. – вулиця Чугуївська), і в цей час розірвався снаряд – Галю розірвало на частини».

(З розповіді Ліни Петрівни Лемехової, подруги Галі).

     Спогади Аксьонової (Салатової) Лідії Василівни (25.02.1914 –14.09. 2006), вулиця Першотравнева 29, (запис 2000 року):

«Зібрали німці 1 500 чоловік з Кочетка, П’ятницького, Тетлеги і етапом погнали на Харків, і далі, сказали, відправляють в Полтавську область. Цілими сім’ями йшли Лаптєви, Домрінови, Кремльови. В мене на руках троє дітей. Толік - 7 років, Льоня – 3 роки,  Ала (народилася 15.04.1941 р.)– 2 роки і старенька мати, якій 89 років. Ні їжи, ні одежі. Алі тряпку з пожованим чорним хлібом дам і все. До Харкова йшли пішки. Дехто з наших по Харкову загубився, всіх інших запхнули в ешелон, що йшов на Німеччину. Довезли нас за 25 км від Лубен. Там в полі казарма і завод «Комунар». Три доби підходили підводи, забирали людей і везли на роботи в полі. Врожай був великий, я ледве знайшла після роботи своїх дітей і матір: вони кричать, мати плаче, ні води, ні їжі. Наварили гіркої баланди. Недалеко с. Гільці. Дехто з наших розізнався, що недалеко село Куринка і там можна дістати харчів, там є знайомі люди. Але туди можна тільки дібратись на паромі. Раз хотіли підїхати, нас побили поліцаї, а потім якось дібрались до села. І дійсно, люди нам допомогли, не дали вмерти. Там не було ні німців, ні наших. Корови ходили самостійно по полю. Трішки підкріпившись, почали думати, як повернутись додому. Знайомі допомогли в Чорнухах взяти перепустку на себе і дітей, і тоді ми вирішили їхати. Їхали в товарних вагонах, під бомбьожками, мимо фронтів. І врятувала дітей, довезла додому. Але все це було, як у страшному сні. Видно, Бог беріг моїх малих діточок. Даю вам у музей цю рятівну перепустку».

     Другий і останній раз звільнили Кочеток 11 серпня 1943 року. Звільняла 41 стрілецька дивізія 57 армії. Розвідрота майора Панька І. першою ввійшла в Кочеток, де не видно було людей, а лише трупи. Він потім напише статтю «Кочеток был мёртв и пуст». Звільняла наше селище, як і Печеніги, Кицівку, 52 мотострілкова бригада двічі Героя Радянського Союзу Олександра Головачова, відчайдушного командира, якого боялись німці. Слово «головачовці» діяло на них паралізуюче. На жаль, він не дожив до Перемоги, загинув на підступах до Німеччини. Його сестри Почечуєви надіслали в наш музей військову характеристику героя, де є такі слова:

«Я можу чесно дивитись в очі народу і сказати, що почав воювати о 6 годині ранку 22 червня 1941 року. Я не допустив жодного нечесного вчинку на війні, був завжди там, де жарко. Сім разів поранений, а взагалі на моїм тілі 11 ран. Якщо у мене не буде рук – я буду іти вперед і гризти ворогів зубами. Не буде ніг – буду повзти і душити його. Не буде очей – примушу вести себе…але поки вороги на нашій землі, з фронту не піду».

     Ось такі люди захищали наш край, очистили його від звірів – ворогів. Про те, що головачовці йшли через Кочеток, свідчить військове донесення: «Бригада Головачова несла основну тяжкість боїв… Вона знищила ворожий вузол, опору в Великому Бурлуку, і після жорстоких боїв швидкою атакою очистила Печеніги, - опорний пункт фашистів на Сіверському Дінці, а також Кицівку, Кочеток».

     Щасливий день – 11 серпня 1943 року. Після нього в мертвий Кочеток повертали я люди, де їх чекала теж непомірна робота – піднімати з руїн оселі, вичищати землю від останків і засівати її хлібом і чекати кінця війни. Знесли в братську могилу 52 вбитих воїнів, що впали героїчною смертю в боях за Кочеток. Поховали і дівчину з Богучара Воронезської області – Клаву Веремеєву, яка прийняла смерть на схилах Дінця. Разом з партизанським загоном «Народний месник» її перекинули з Башкирівки в Кочеток. Мета була зайти вглиб лісу, пройти непоміченими, щоб вийти до партизанського загону, що діяв в Мерефянських лісах. Але ще не дійшли вони до дороги на Тетлегу, як їх помітили. Почалась стрілянина, довелось відступати до Дінця. Клава знала, що багато хлопців погано плаває і вирішила їх прикривати, поки вони перепливуть на другий бік ріки. Ясно, бій з фашистами був нерівний, розвідниця відбивалась, поки були набої. Німці хотіли взяти її живою, вони обступали її, та вона в останню хвилину гранатою зірвала і себе, і фашистів. Краєзнавці довгі роки листувалися з її матір’ю Анастасією Федорівною, яка часто приїздила на могилу своєї дочки.

     Брали участь у партизанському русі на Чугуївщині і жителі нашого селища. В районі П’ятницького – Печеніг розгорнувся партизанський рух. З жовтня 1941 року по лютий 1943 року партизани провели більше 20 операцій, більше 50 разів знищували склади, провели 50 розвідувальних операцій. У цих рейдах були учасниками і кочетокці: Михайло Євгенєвич Буркутський, Іван Несторович Швиденко, Іван Григорович Овчаренко, дівчина з Чугуїва Зінаїда Сиром’ятникова. М.Є. Буркутський був зв’язківцем, він добре з дитинства знав у кочетоцькому лісі кожну стежину. Пробирався в основному вночі і приносив у штаб потрібні відомості. Розказував він своєму товаришу на роботі Лозовому О.К., як перший раз в житті убив фашиста. Послали його зустрітись із зв’язківцем – партизаном з Мереф’янського загону. Домовились зустрітись за Кочетком в будинку лісника. «Це була ніч, але місячно, - згадував партизан, - я вже дійшов до визначеного місця і раптом побачив біля будинку сліди від німецьких чобіт. Я поспішив назад до лісу, щоб перейняти зв’язківця і не виявити себе. Зустріч відбулася, зв’язківець сказав, що німецьких вартових треба знищити. Мені з гвинтівки треба вбити першого вартового, а хто потім вискочить, мій напарник скосить автоматом. А я ніколи ще не стріляв, гвинтівка стара, нас мало готовили в партизанському загоні до цього. Руки дрижали, і все ж я вистрілив і влучив точно. Це було моє перше хрещення, яке я пам’ятаю все життя. А потім бої  під П’ятницьким з обмороженими ногами (Зима була люта). Поранення, перехід через фронт, лікування і продовження війни, але вже в обозі».

Партизан І.Н. Швиденко загинув у лісі під П’ятницким у нерівному бою з фашистами. Там був і похований. Його дружина Зінаїда Григорівна довго ще ходила до заповітного дуба в лісі, де в дуплі чоловік залишав і брав від них записки; та ні вона, ні донька, ні двоє синів не діждались від нього вісточки. Їм ще раз довелось пережити смерть близької людини: у 1967 році його прах односельці пере захоронили в братську могилу в Кочеток.

     Багато легенд під час війни ходило про відважну партизанку цього загону Зінаїду Сиром’ятникову. Родом із Чугуїва, вона кілька разів, переодягнувшись у біженку, переходила фронт і приносила дуже цінні донесення. Дожила до Перемоги, нагороджена багатьма орденами. Про неї написана книга «Іду в тил ворога». В Кочетоцьких лісах і в іншіх місцях по фронту, виконував свою лелечну роботу Овчаренко Іван Григорович, 1908 року народження. Війна його застала на посаді дільничого, уповноваженого в органах МВС Чугуївського району в с. Кам’яна Яруга, Тетлега, Зарожне, Велика Бабка. Коли почалася німецька окупація, він пішов у партизанський загін під П’ятницьке, в якому було 350 чоловік. Коли формувалась окрема 180 дивізія на Москву, загін перекинули в Мартову, і всіх пригодних перевели туди, куди потрапив і Овчаренко І.Г., але через 4 дні його і ще 7 чоловік перекинули у штаб 38 армії 76 стрілкову дивізію, якою керував генерал – лейтенант Горінов. Фронт стояв  в районі Волчанська, переходив в с.Мартову, де ще були залишки партизанського загону, перейшли на німецьку територію, з ним 17 чоловік (Нагорний, Гризлов, Мухін); 22 березня 1942 року мінували дорогу Тетлега – П’ятницьке. В цю ніч загинули Швиденко і Козмін. І так десятки разів – через фронт, в оточення з оточення, під кулями і снарядами. А коли Чугуїв визволили, то Івана Григоровича перекинули на збирання врожаю в с. Малинівку і Гнилицю. Все доводилось робити на війні: дезертирів, і мародерів ловити, і вбивати фашистів, і вбирати врожай…      

Війна відходила від Кочетка, а похоронки все надходили в селище, розбиваючи долі і надії. За весь час їх надійшло до 80 – ти. Навіть перед самим кінцем війни 1 травня вона знайшла Окорокову Марію Петрівну.

«Ваш син лейтенант Окороков Володимир Костянтинович в боях за Социалістичну Батьківщину, проявивши героїзм і мужність, загинув 26 квітня 1945 року. Похований з відданими воїнськими почестями на перехресті доріг в районі Південної церкви с. Черновис в Чехословакії».