17 червня 2014 року у Кочетоцькій бібліотеці-філії №1 відбувся вечір пам’яті Стрєляної Антоніни Михайлівни. В цей день Антоніні Михайлівні виповнилося б 82 роки. Вшанувати пам'ять прийшли найближчі друзі та родичі. Завідуюча бібліотекою Зозуля Наталія Іванівна підготувала фото-презентацію, в якій відобразила все життя та найважливіші події, що відбувалися з Антоніною Михайлівною. Онука Тетяна надала рідкісні фото з сімейного архіву, та розповіла декілька невідомих історій з життя бабусі…

              До вашої уваги вступ з книги Стрєляної Антоніни Михайлівни «Кочеток у минулому і сучасному», та фото-звіт.

Нарис учениці Кочетоцької ЗОШ

Титаренко Насті

«Схиляю низько голову перед учительським подвигом.»

     У Кочетку багато людей незвичайної долі, відомі своїм талантом, своєю працею в ім’я України. Люди заслужені, шановні, відзначені нагородами.

     Та мені хочеться розповісти про жінку літнього віку, яку часто бачу в школі, в Музеї Бойової Слави, де вона проводить бесіди про героїчні подвиги земляків – про минуле і сучасне нашого Кочетка – наймальовничого куточка Харківщини – про Стрєляну Антоніну Михайлівну.

      Поштовхом до написання цього нарису стали постійні спогади про неї в нашій родині. Я зібрала спогади моїх родичів – три покоління пройшли через її руки, вона вивчила сотні дітей Кочетка, яких зачарувала українським словом, поезією і піснею. Діти взяли з собою в життя частинку добра, зовнішньої і внутрішньої краси цієї незвичайної жінки.

     Я чула про неї багато, але самій хотілось зустрітись з нею ближче. Побувала в неї вдома, в затишній кімнаті з вишитими рушниками. Ми пили чай, розглядали численні фотографії, її статті. І я переконалась в тому, що вона дуже любить дітей, нашу школу, наше селище, і прожила хоч і нелегке, але красиве життя. Це підтверджують і члени моєї родини. Згадує моя бабуся Валентина Олексіївна – пенсіонерка, колишня головна вихователька школи – інтернат. «Антоніна Михайлівна – учитель від Бога, вона навчила мене в ті далекі 60-ті роки любити людей, бути щирою, любити рідний край, поезію. Я й досі люблю писати вірші і знаходжу в цьому задоволення.

      Ніколи не забуду, як ми з Антоніною Михайлівною, Єлизаветою Михайлівною на критій лісгоспівській машині (вантажній), на шкільних матах, подорожували до Москви, Ленінграда та інших міст.

     Саме про вчительку української мови, як про взірець у житті, я писала на вступних екзаменах в інститут».

     З теплотою згадує Антоніну Михайлівну друга бабуся Галина Олексіївна, випускниця 1966 року. Вона запам’ятала її високою, красивою, у вишитій сорочці, з косою навколо голови, з добрими очима. «Вона була великим прикладом для мене, може, тому я теж стала вчителькою праці в рідній школі. А ставши її колегою, завжди зверталась за порадою до улюбленої вчительки і завжди мала підтримку. І зараз, у пенсійному віці, вона серед дітей, робить багато доброго для людей. Я її дуже поважаю».

     У моєї тітки, Інни Миколаївни, Антоніна Михайлівна була класним керівником, другою матір’ю. «Цікаво, - згадує вона, - жилося в школі тому, що вчителька кожен наш день робила цікавим, неповторним. А що означала її посмішка, доброзичливість! Хотілось у всьому наслідувати її, тому я й пішла навчатись в педагогічне училище, щоб стати вчителем, як вона. У всьому, що знаю, що вмію, - її велика заслуга.».

     Моя мама Тетяна Вікторівна теж пройшла школу Антоніни Михайлівни.

     «Минуло 15 років, - каже вона, - після закінчення мною Кочетоцької школи, але завжди пам’ятаю тих учителів, що дали мені перші уроки життя. Серед них першою зіркою сяє Антоніна Михайлівна, наша україночка. Це були не просто уроки, а спектаклі з музикою, картинами, піснями. Як знадобились сьогодні знання з державної української мови у моїй роботі викладача ЧБЛТ. Я їй вдячна на все життя!»

     Мені теж пощастило пізнати радість спілкування з Антоніною Михайлівною. Деякий час вона вела в нас уроки. Завжди в класі був творчій настрій: читали гумористичні твори, сміялись до сліз, складали вірші. Не хотілось, щоб уроки української літератури закінчувались.

     А ще минулого року з Антоніною Михайлівною проводили краєзнавчу роботу, ми відвідали всіх жінок селища, які воювали на фронтах війни. Провідали їх, принесли їм подарунки, привітали з Днем 8 березня, розпитали про їх подвиги. Вони раділи, дякували, плакали. І я подумала: яку благородну справу проводить Антоніна Михайлівна. Як це потрібно людям. Як краєзнавця, її знають по всій області.

      Пролетіло її життя перед людьми селища, як на долоні. Майже в кожній сім’ї вона є своєю людиною, їй співчувають у бідах, радіють її успіхам, чекають її статей у газеті.

      Повідаю і я сьогодні про долю цієї незвичайної вчительки, найкращі людські риси якої були виховані в простій селянській сім’ї в селищі Солоницівка, що в семи кілометрах від Харкова.

      Народилась героїня моєї розповіді в голодному 1932 році. Сім’я вижила лише тому, що мама й бабуся віднесли до торг сину всі золоті речі, за що отримали борошно, пшоно, крупи.

      Дитинство опалила Велика Вітчизняна війна. Коли фашисти захопили Харків у 1941 році, увірвались в їх село, маленькій Тоні було лише 9 років, перейшла в третій клас. Вона бачила страшні картини: звірства ворогів, убитих сусідів, повішених односельців, зруйновані будинки, суцільні вирви від снарядів і бомб. Під час бомбардування була важко поранена, до цього часу носить в тілі осколки, які залишилися від війни. На щастя, всі члени сім’ї – бабуся, дідусь, молодший брат, мама, залишились живими. Навіть батько вижив, перебуваючи в концтаборі в Норвегії, - знівеченим повернувся додому.

     Післявоєнні роки були теж нелегкими, голодними. Після уроків учні Солоницівської 7-річної школи в жнива ходили збирати колоски, частину яких приносили додому. Із вилущених зерен мололи на саморобній крупорушці крупу і варили лемішку. Їли калачики, козелики, цвіт акації. Цьому періоду вчителька присвятила вірш «Осінь 46-го».

     Після закінчення 7-річної школи в Солоницівці пішла навчатись в середню школу в с. Пісочин, за 6 кілометрів від свого села.

     Ще з двома хлопцями вона кожного ранку поспішала на заняття зимою по бездоріжжю, весною, коли розливались р.Уди, вбрід, але ніколи не спізнювалась до початку уроків.

     Після успішного закінчення десятирічки почались кращі роки життя дівчини – навчання на філологічному факультеті Харківського державного університету, на українському відділенні.

     Як і інші студенти, напівголодні, погано одягнені, вона з бажанням навчалась у великих учених – мовників – Баженова, Фінкеля, Медвєдєва – на факультеті, який був розташований на вулиці Совнаркомівській.

     Здається, багато здобула знань в університеті, але коли приїхала на роботу в Кочетоцьку школу, виявилось, що їх ще мало, і знову почалось навчання мистецтву, як цікаво провести урок, екскурсії, виховну годину тощо. У всьому підтримував директор школи Бочаров О. В., завуч Попов В. Ф., Борох В. П., колеги, друзі.

     Працюючи в школі, заочно навчалась на факультеті журналістики в Харківському народному університеті. Це багато дало для загального розвитку, для роботи з учнями і постійних виступів в газеті «Красная звезда» і республіканському журналі «Українська мова і література в школі».

     Тільки після п’яти років роботи в школі, вона зрозуміла, що стала учителем. Намагалась кожному учневі довести, яка вона чудесна, ніжна, мелодійна українська мова; які красиві пісні на Україні, який соковитий гумор, які високі майстри слова Тарас Шевченко і Леся Українка, Михайло Коцюбинський і Олександр Довженко, Володимир Сосюра та В. Симоненко.

     Багато читала, зібрала велику бібліотеку, побувала з учнями і без них в усіх літературних музеях України, зустрічалась з десятками українських сучасних письменників.

     За 10 років здобула певний педагогічний досвід, особливо вдавалися Антоніні Михайлівні уроки розвитку української мови, які тільки вводили в програму.

     Кілька років керувала в районі методичним об’єднанням учителів української мови та літератури, щедро ділилась своїм досвідом на курсах в інституті вдосконалення кваліфікації учителів в м. Харкові і 10 років була членом приймальної комісії в Харківському педагогічному інституті ім.. Сковороди..

      Її запрошували на викладацьку роботу в інститут, але ця вчителька не могла зрадити Кочетоцькій школі, куди була послана за призначенням.

     Неодноразово виступала на педагогічних конференціях у Києві, Львові. Одночасно з проведенням уроків Антоніна Михайлівна проводила велику громадську роботу – була кілька років головою місцевкому, секретарем партійної організації, 20 років обиралась депутатом селищної ради, де очолювала культурно-масову комісію.

     А для душі брала участь у вчительському вокальному ансамблі, яким керувала, складала для нього пісні, вірші, частівки. Це яскрава сторінка життя сільської вчительки.

     «Інколи записувала, що зробила за день», - розповідала Антоніна Михайлівна, - «і дивувалась, невже можна було виконати це все: і шкільне, і громадське, і сімейне. Навантаження надзвичайне! Але й одержувала задоволення, цілющу втому від спілкування з дітьми, батьками, сім’єю, друзями».

     Дуже цінним в її роботі – створення і збереження Кімнати бойової слави, де зібраний унікальний матеріал про героїзм кочетківців у минулій війні. Їй дорога кожна фотографія, кожен документ.

     Іще є в неї захоплення – краєзнавство. Хоч вона вже пенсійного віку, але продовжує збирати матеріал про історію Кочетка, про цікаві події в ньому і славних людей. Частина матеріалу із майбутньої книги нашої вчительки вже надруковано в книзі «Слобожанский край», виданий в місті Харкові, в 2003 р.

     Стрєляна А. М. проводить екскурсії в Музеї Бойової слави, в селищі і для туристів, розповідає про видатних людей, чиї імена пов’язані з Кочетком – про художника Рєпіна, письменника Л. Толстого, філософа М. Л. Грота, селекціонера О. М. Грота, письменника Я. Гримала і інших. Зараз працює над створенням у школі музею – комплексу (історія селища, історія школи, музей бойової слави, українська світлиця).

     Разом зі своїм колишнім випускником Горовенко В. К. написала історію освіти Чугуївського району, розробила туристські маршрути по Чугуївському і Печеніжському районах.

     Ось таке невсипуще серце пенсіонерки, яка не мислить свого життя без діяльності, без творчості, без спілкування з учнями, з людьми селища. Протягом  10 останніх років разом з учнями вона готувала науково-дослідні роботи на МАН, які відзначались грамотами, дипломами, подяками, пільгами на вступ до інститутів.

    У 2000 році кафедра Харківського педагогічного університету, вивчивши багатогранну роботу Стрєляної А. М., відіслала її біографічну довідку на конкурс в США (штат Каліфорнія), де щорічно випускається міжнародна книга «Жінка року».

     Журі затвердили її кандидатуру і внесли в Книгу, записавши ім’я вчительки золотими літерами.

     Про неї, її працю, її професіоналізм, високу інтелігентність, добре серце написані нариси, статті.

     Антоніна Михайлівна має нагороди: орден «Знак Пошани», медаль «За доблесний труд», медаль «Ветеран праці», значок «Відмінник народної освіти УСРР», звання «Учитель – методист» і багаточислені грамоти.

     8 років атестаційна комісія школи подала документи на присвоєння їй звання Заслуженого учителя. Та звання чомусь не отримала. Та не сумує вчителька з цього приводу, радіє, що віддала серце кочетоцьким дітям, і тим щаслива, що її люблять, поважають випускники і батьки. Це для неї найбільша нагорода. Про її життя і діяльність створений фільм на честь її 70- річчя.

     Для всіх вона є взірцем високої моралі, громадського обов’язку, доброти, мужності – людиною, яка ні перед якою бідою не стане на коліна і готова допомогти і підтримати кожного.

     Кочеток, наша школа може пишатися ім’ям Антоніни Михайлівни, і я рада, що цією роботою внесла і свій внесок в славний літопис її життя!

Матеріал підготував Сергій Зозуля.

З Повагою Адміністрація сайту!!!